Учнівські дослідження: літератори

Хто ми, чому ми, українці, такі? 

Усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі 

коло самих її первісних джерел.

О.Довженко

Благословенний будь, народе мій ласкавий, добрий. 

О.Довженко

Пізнай себе - пізнаєш світ. 

Г.С. Сковорода

"Я України син, України..."

 (сторінками творів Олександра Довженка)

Я молитись мушу

За Україну, за народну душу...

П. Куліш

    Кіноповість "Зачарована Десна" - це гімн землі й людям праці, що разом зростили і виховали самого письменника.

Твір наповнений  чесними трудівниками землі. Якими ж змальовані, ці українці, Довженком.     Невтомною трудівницею на землі була мати письменника, яка найбільше любила "саджати що-небудь у землю, щоб проізростало". У любові до праці виховувала своїх дітей. Вона добре знала також дію зілля, вміла за народними звичаями лікувати. Була богомільною, люблячою й поступливою. Та нелегка доля судилася їй, мусила пережити смерть своїх дітей, що й підкошувало сили, забирало красу.

    Батько письменника - яскраво виписаний образ трудівника богатирської сили і краси. Письменник з гордістю і любов'ю згадував: "Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над Десною на траві. Жарт мовив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість".

    Внутрішній красі батька письменника відповідає зовнішність: "Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку і тяжкі наслідки неписьменності і несвободи". У праці батько - талановита людина. Він й інших оцінює мірками працьовитості та чесності.

        Краса і духовна велич батька розкривається у праці (як він вправно працював, скільки землі виорав, скільки хліба накосив, як рятував потопаючих).Тому батька, неосвіченого темного селянина, автор підносить на п'єдестал героя.

    У "Зачарованій Десні" Довженко подав народне розуміння прекрасного. Для його земляків найвищим критерієм краси є чесна праця. Ось чому так лірично, з повагою і любов'ю змальовує О. Довженко образ діда Семена, свого першого вчителя й порадника. Дід "прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок", умів розмовляти з кіньми, телятами: з усім живим і "пахнув дід теплою землею і трохи млином", що й виказує його селянське коріння, хліборобську працю. А в молоді роки дід чумакував, він письменний "по-церковному", залюблений у гарне слово і людей. І всі люди для діда добрі.

    Люди праці - величні і прекрасні у своєму трудовому таланті, і навіть колоритна постать Самійла при виконаній улюбленої роботи - косовиці - бачиться письменникові у незвичайному, романтичному ореолі.

    Тому спогади про цих славних односельців для письменника є найприємнішими, найчарівнішими. І так душевно і майстерно змальовані ці образи.

«Щоденник» О.Довженка

  Довженко  писав про такі страшні, недозволені в той час речі, до  який не звик ще  й сьогоднішній читач. Наприклад, у чому  причини  масового зрадництва – дезертирства, одруження  дівчат  з  окупантами: “А найстрашніше – що дівчата  не знають, що, виходячи заміж  за німця, вони  зраджують Батьківщину. Їх не учили  Батьківщині -  їх учили  класовій  ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ,  що не знає своєї історії, є народ  сліпців”.

  Героїзм, безсмертя народу –  одна з наскрізних тем “Щоденника”. І вона  показана не лише в безприкладних подвигах наших воїнів,  а і в героїчних вчинках  усього народу – від дітей до старих дідів. Це розповідь про хлопчика Тараса, який застрелив  німецького  офіцера, крав  у окупантів зброю: про дідів-перевізників, що  потопили  човна із загарбниками і втонули самі: про мужніх  матросів, яких  роздягненими в лютий мороз вели в Києві на розстріл, а вони  співали  пісню і  зневажали  смерть.

  Ще одна наскрізна ідея, що проходить у “Щоденнику”, - національна. Довженко хоче написати про те, як народ втратив (і втрачає!) свою  інтелектуальну   верхівку, що  працював на користь  різних культур -  російської, польської, - а свій народ залишала темним і немічним на  фоні  передової культури. Митець з болем  згадує  про  занедбані пам’ятки старовини, розбазарювання Києво-Печерської лаври, занепад  музеїв, про  витравлювання всього українського в інститутах: “Непошана до  старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою  нікчемності  правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу. Однаково, свідома чи  несвідома, бо не хлібом, і не цукром, і не бавовною, і не вугіллям єдиним буде  жив чоловік...” “Двадцять п’ять років немає історії і нема словника. Яка  ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла  і во ім’я чого? Країна  виховання безбатченків! Безбатченків без роду, без племені. Де ж і рости  дезертиру, як не у нас?” Він хвилюється, що  загине  люд в Україні, а “наїдуть  чужі  люде і утворять  на ній  мішанину. І вона буде не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно”. (І хіба не так сталося?!)

  Ми, українці, — дивна нація. Не приймаємо своїх героїв, коли вони живі, і проливаємо гіркі сльози, коли їх уже немає поряд з нами.

  «Ми, українці, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша один до одного непошана, відсутність солідарності та взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі й об’єктивно абсолютно не викликають до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо. Вся наша нечулість, боягузництво, наше зрадництво і піратство, і грубість, і дурість під час всієї історії возз’єднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити. У нас абсолютно нема правильного проектування себе в історії. У нас не державна, не національна і не народна політика. У нас нема справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує в нас як щось індивідуалістичне, анархічне, як поняття волі – звідси індивідуалізм і отаманство».

Ми - українці і повинні пам'ятати: хто ми і звідкіля наші корені.        

З давніх - давен людям відомо: "дерево життя" - це гілочка, на якій ростуть три листочки, перший - символ минулого часу, другий - сучасного, третій - майбутнього часу.

  Зображення "дерева життя" зустрічаються на давніх каменях і свідчать, що люди в сиву давнину знали про нерозривний зв'язок минулого, теперішнього і майбутнього. Усе навколошнє - це наслідок минулих подій, а в тому, що відбувається нині, зароджується майбутнє.

  Хто ж ми, українці?! З одного боку, ми народ працелюбний, щедрий, а з іншого —нікчемний. Ми, як говорить Довженко, народ безбарвний, у нас відсутня солідарність і взаємопідтримка, ми "наплювательськи" ставимося до своєї долі й долі своєї культури. "У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточуючій дійсності та історії. Ми удовині діти", — завершує запис 2.07. 1942 р. О. Довженко.

Кіноповість О. П. Довженка «Україна в огні»

  Записи "Щоденника" в більшості своїй створили сюжет кіноповісті О. Довженка "Україна в огні", постановку якої було заборонено, а Довженка звинувачено в націоналізмові.

Кіноповість «Україна в огні» — один із найсильніших, найбільш вражаючих творів української літератури про трагедію народу в роки другої світової війни та й упродовж усієї своєї історії.

Україна… За фольклорною та літературною традицією перед нашим внутрішнім зором постають «тихі води, ясні зорі».

  Але Україна — це насамперед українці. Які ж вони у кіноповісті? Працьовиті, відважні, мужні, співучі, терпеливі, з одвічним потягом до краси. Разом із тим столітні пута рабства привчили їх до покірності, політичної безграмотності та байдужості, страху. Їх не вчили власної історії, тому не стали в пригоді у боротьбі проти ворога ніхто «із славних прадідів, великих воїнів».

  Навіть фашистські офіцери дивуються: «До чого народ зіпсовано. Все доносять…» Ернст фон Крауз говорить: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії… Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім’ї, дружби! …У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників…»

  Україна прийняла на себе перші удари загарбників, найстрашніші і найбільші битви відбувалися на її полях, і вся вона палала у вогні та стражданцях.

  Ці картини з жалем і болем, а ще більше з жагучою ненавистю до ворогів змальовує автор: «Горять жита на многі кілометри, палають, топчуться людьми, підводами... Ревуть аероплани. Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці... Крик, і плач, і височенний зойк поранених коней». Повна розгубленість серед населення, розгубленість у військах перед раптового залізною навалою... Сини Купріяна Хуторного, одного з героїв кіноповісті, стали дезертирами, повернулися додому і виправдовуються перед батьком: «У нас, тату, генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не прийняла. Розгубилися ми... Мости, тату, зірвані. Плавати не вміємо».

  Письменник дошукується причин зрадництва українців і говорить про ці причини у прямих авторських зверненнях до читача. Ці слова звучать гнівним обвинуваченням державній політиці за виховання молоді: «У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликала їх до велетенського бою, до надзвичайного. І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам'ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово «священна» не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі».

Про таку ахіллесову п'яту українського народу знають навіть вороги. Німецький офіцер Ернст фон Крауз говорить своєму сипові: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників...»

Та найстрашніше було те, що «державні діячі середньої руки», втікаючи самі, звинувачували інших у паніці, приховували правду. Василь Кравчина, почувши розмову голови виконкому одного містечка Н. Лиманчука з двома дівчатами про відступ, з гіркотою вигукнув їм: «Тікайте, сестри мої, тікайте. Бо прийдуть німці, понівечать вас, заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф,— показав Василь на голову,— що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту».

  Так і сталося потім з героїнею твору — Христею й сотнями інших дівчат, яким довелося пройти всі кола фашистського пекла, а потім іде й постати перед судом холодних та бездушних «незгораємих шкафів», які вирішили, що саме вони — провідники державної політики, лінії партії.

  Жертви війни, мучениці, як Христина Хуторна, правомірно задають питання своїм суддям: чому ж вони виросли не горді, не достойні і не свідомі? І самі ж дають відповідь, що до війни «міряли дівочі... чесноти головним чином на трудодень і на центнери бурякові...», не дбаючи про виховання гідності та духовний розвиток.

  Цікавий напружений діалог Лавріна Запорожця і Максима Заброди на колючому дроті концтабору. Обидва вони українці, але між ними прірва: розкуркулення, страждання на чужині, голод і холод Сибіру з одного боку та віра в справедливість ідей «вождів пролетаріату» з другого.

  Україна — єдина в світі країна, де не вивчають як слід історію власного народу, де люди не знають і не шанують своїх героїв. То ж звідки взятися патріотизму, відданості й мужності в людині-безбатченкові? Ось на цьому наголошує письменник. Він вірить, що такі жорстокі уроки історії не пройдуть даремно.

  Довженко засуджує і виправдовує «зрадника», пояснюючи його духовну ницість умовами страшного часу. Проникнутий бажанням помсти, пристрастю боротьби, вступає у двобій із поліцаєм Забродою Лаврін. Ніби герой народного епосу, історичних пісень та дум, постає Запорожець, наділений легендарними рисами: волелюбністю, любов’ю до Батьківщини, нескореністю духу, твердістю характеру. Вдало підібрані метафори та порівняння підкреслюють ці риси: «Вони били один одного важкими іржавими уламками своєї важкої історії…»

  Могутність і безмірну велич українського народу письменник втілює в найулюбленішому своєму героєві Василі Кравчині. Масштабність характеру цього героя визначається перш за все величчю духу. Героїзм і відчуття прекрасного в його характері поєднуються в єдине ціле. У стосунках з Олесею він є зразком духовної чистоти й моральності.

  Закінчується кіноповість так, як і починається — щасливого зустріччю хоч і поріділого, але багатого на красивих та сильних людей роду Запорожців. Знову лунає улюблена материна пісня, хоч і без неї (мати загинула разом зі своїм селом}. Тепер уже Олесі, як хранительниці роду, доводиться проводжати на війну свій рід: «А рано-вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід, аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і вогонь, послані йому ганебною історією Європи».

  Отже, рід залишився жити, і це глибокий довженківський символ безсмертя українського народу.