Учнівські дослідження: психологи

Менталітет українців

Якими є українці?

Бути людиною —

значить страждати,

Бути українцем —

страждати стократ.

М. Руденко

  "Душа" українського народу формувалася впродовж багатьох століть існування в контексті землеробської культури, яка народжувала в етнічній свідомості пращурів українського люду архетип ласкавої, лагідної неньки-землі, її поетичне бачення, що зумовлювало обрядовість народного життя. Це й спричинилося до формування основних рис української ментальності.

  Мента́льність (від лат. mens — пов'язаний з духом, духовністю) — спосіб мислення, загальна духовна налаштованість, установка індивіда або соціальної групи (наприклад етнії, професійного або соціального прошарку) до навколишнього світу.

  Духовний світ українства завжди вирізнявся емоційно-почуттєвим характером,  поєднанням несвідомого і надсвідомого, ірраціонального і розумового, почуттів і волі. Українець – людина з складним відчуттям свого "Я", але переборовши багато труднощів до цього самовияву, він сам стає чуйним, кордоцентричним (сердечним), співчутливим до долі ближнього. Характеру українця властиве всепрощення, непам'ятання зла. Романтичне сприйняття світу, мрійливість, бажання видавати уявне за здійнене – риси нашого менталітету.

Тому гірким було пробудження. З часом приходило розчарування, яке вело за собою байдужість, нерозважливість, пасивність, безпорадність,  недалекоглядність, вайлуватіть, простодушність, довірливість.

  Сміливість і відчайдушна хоробрість українських лицарів-чоловіків завжди вражала іноземців. Зневага до смерті, вірність Вітчизні виховувалися змалечку. Саме тому захисник, воїн, шалений, нестримний і авантюрний, що п’яніє від парубоцького запалу, здатний на афективні, нерозсудливі і героїчні вчинки став об’єктом уславлення в багатьох думах та історичних піснях.

Водночас українцям властиві такі позитивні риси, як працелюбність, гостинність, потяг до освіти, здоровий оптимізм.  Але хіба можна засуджувати те, що було сутністю життя селянина? Бажання хлібороба мати свою землю, працювати на ній таке ж природне, як бажання їсти, пити. Земля виховувала людей, давала їм приклад своєї жертовності, бо годувала їх хлібом. 

 Хоч це й видається дивним, проте ментальність українців здебільшого пов’язують з власницькими рисами, егоїзмом, втіленими у приказках «хоч не з’їм, то понадкусюю», «своя сорочка ближче до тіла», «моя хата скраю»  – наслідок впливу на українця «старшого брата». Розстріли, голодомори, зради, гулаги, нав’язування нових традицій і нових радянських богів, зневіра, породжена колективізацією, – все й стало початком кінця. Щоб вижити, краще було мовчати, уникати зіткнень, замкнутися у світі власної родини.

  В історичному становленні української психіки особливу роль відіграє геополітична ситуація. Колонізація України, відсутність державності, соборності території розвивали й особливості світосприймання народу з домінантою тотального підкорення. За таких умов нівелювалися споконвічні чесноти свободи, честі, сумління тощо. Умовою виживання стали соціопсихологічний і політичний конформізм, який передбачав не лише прислужництво "меншовартісної" нації, а й її задоволення від рабства.

  Те, що українці століттями не мали своєї держави, спричинило недостатнє усвідомлення ними себе як національної самостійної єдності, комплекс меншовартості, занепад рідної мови та інших ознак національної самобутності, позначилося на розвитку національної самосвідомості. Останню тлумачать як усвідомлення народом своєї спільності, національної своєрідності або, коли йдеться про окрему людину, - як усвідомлення нею причетності до певного народу, його культури і мови, усвідомлення свого місця й ролі у світовій цивілізації та права на національну незалежність.

  Розрізняють два типи української ментальності: землеробський і козацький. Перший тип хронологічно давніший: його глибинні корені сягають прадавньої індоєвропейської культури; другий сформувався в епоху середньовіччя на ґрунті оригінального етносоціального утворення - козацтва. В першому пріоритет у свідомості належить жінці - Берегині, матері, в другому - чоловікові, сильному, мужньому, незалежному мандрівнику, воїну. Зіткнення цих двох типів ментальності сформувало такі риси національного характеру українців, як надзвичайно високе почуття трагічного і співпереживання людським стражданням.

  Упродовж другої половини ХVIII–ХІХ ст. політичне та національно-культурне і соціальне поневолення спричинило форму­вання у значної частини українців таких негативних рис, як атрофованість національних почуттів, етнонаціональне ренегатство (зрадництво), відсутність національної гордості і т.п. Загалом для ментальності українського етносу характерні такі системотворчі властивості, як:
 а) зосередженість на проблемах особистісно-родинного світу;
 б) закоханість у природу рідного краю, рідної землі;
 в) анархічний індивідуалізм;
 г) переважання в поведінці і діях емоційного, чуттєвого над вольовим, інтелектуальним, розумним і практичним і т.ін.

Щасливою людину робить не знання, не влада, 

а совість, заснована на одвічних моральних засадах. 

Г.Сковорода

Віктор Баранов

До українців

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей, 

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці: 

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день, 

Коли ми, українці, забули, що ми — українці? 

І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот, 

І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,

І що ми на Вкраїні — таки український народ, 

А не просто юрба, що у звітах населенням зветься. 

І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина, 

І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах. 

І що є у нас мова, і що українська вона, 

Без якої наш край — територія, а не Вкраїна. 

Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори! 

Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати! 

Запитаймо у себе: відколи, з якої пори 

Почали українці себе у собі забувати? 

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття, 

У якому свідомості нашій збагнути незмога, 

Чом солодшим од меду нам видався чад забуття 

Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога? 

Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як? 

Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата? 

Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк, 

Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"? 

Українці мої! Як гірчать мені власні слова... 

Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці. 

Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива, 

Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці. 

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил. 

Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина. 

Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил, 

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?.. 

Джерело: Вечірній Київ 10 липня 1999 року

Ми українці?!

Все йде, все минає — і краю немає.

Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?

І дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе… умирає… одно зацвіло,

А друге зав'яло, навіки зав'яло…

І листя пожовкле вітри рознесли.

Тарас Шевченко «Гайдамаки»

Ким ми були раніше? Хто ми тепер? Хто в усьому винен? Доки це триватиме?

Питань можна поставити безліч, але чи знайдемо ми на них відповідь, вірніше, чи захочемо знайти, тай чи правдиво відповімо, чи захочемо почути відповідь – гірку правду?