Учнівські дослідження: літературознавці

Війна і Довженко

 "Нескиньшапки!" Так одна жінка якось відгукнулась про невихованих дітей. Не знаю чому, але це слово глибоко запало мені в душу. Чи не тому, що ми, українці, стали чимось нагадувати отих нескиньшапок, які відцуралися свого роду-племені, стали забувати про свою національну гордість. Бо хто ж ми такі, коли дозволяємо безкарно нищити наші національні святині, коли стали забувати народні традиції і рідну мову?

  Ці сумні спогади-роздуми ще більше згустились, коли прочитав у щоденникових записах Довженка за 1942 рік ось це: "В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеличкий, ми народ безцвітний, наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі..."

  Які гіркі одкровення! Які самовбивчі оцінки! Але хіба вони не об'єктивні чи грішать проти істини? Ми справді нагадуємо вічних парубків, тоді коли Україна залишається вічною вдовою, як справедливо зауважив наш геніальний письменник, якому ми ще не склали справжньої ціни і творчості, й загадкової незбагненності, і  постаті Олександра Довженка. 

  Тепер стає зрозуміло, під яким важким тягарем був змушений жити великий митець. Його внутрішня роздвоєність бере початок ще з 1919 року, коли в муках народжувалась Українська Народна Республіка. Ще глибше нині усвідомлюємо справедливість оцінок тих критиків, які вважають, що ім'я Олександра Довженка вписано в перший ряд звитяжців духу, які вірою, ділом і самим життям сприяли порятунку України з історичного небуття.

  Довженкові судилася справжня хресна дорога до свого народу, який він безмежно любив і якому служив вірою і правдою все життя.

  Довженко розумів, що його викреслено з живих до самої смерті, що він мусить жити і творити під загрозою можливої розправи. 

   "Мене одцуралися всі, вся Україна, - занотовує він. - Я в повному остракізмі, тяжчому за смерть. Невже я такий страшний злочинець, що мене одцуралась Україна?"

  У чому ж полягав "злочин" Довженка, за який він так мучився? Що посмів написати правдиву кіноповість "Україна в огні", котра викликала гнів у самого Сталіна?

Пізніше було цькування письменника в кабінеті Сталіна, про яке Довженко залишив запис, що його "знищив великий маршал", були різні доноси й необ'єктивні оцінки колег-письменників. А тоді Довженко занотував: "Коли я чую обвинувачення "України в огні" в націоналізмі, як же гірко, як тоскно мені робиться на душі. Боже мій, доки ти будеш боятися мене? Адже я майже смертельно хворий, в мене поламані сустави, з мене давно вже витекла трохи не вся кров. Чого ж ти? Я вже не стою на ногах, я грамоту забув, я німію, а ти ще й боїшся мене! Не бійся, - нічого мені од тебе вже не треба. Все буде по-твоєму, не так, як я хочу, а як ти хотів, хочеш, хотітимеш".

  Довженко звертається не до небесного Бога, а до земного "вседержителя" Сталіна, найвищого "судді" і "пророка". В кожному слові - біль і тривога, а разом з тим відчуваємо і нездоланність та незнищенність сили людського духу.

  Читаючи  Довженкові "Щоденники", постійно відчуваєш його щирість і правдивість. Але іноді вловлюєш між рядками якусь роздвоєність натури письменника, його невпевненість. 

І цю особливість легко пояснити. Кожен крок Довженка був під контролем компетентних органів. Кадебісти, відчувається, намагались забратися навіть у його душу. А що значить для творчої натури таке втручання, можна тільки уявити. Це все одно, що позбавити жайворонка волі - у клітці він не заспіває. Довженко майже все життя був у такому становищі.

  Людська душа може терпіти все: голод, холод, але не приниження і подібні "звірювання". А саме до таких дій часто вдавалися опоненти Довженка. Хіба не принизливо знати, що за тобою стежать, збирають агентурні дані? Більше того, вдаються до фабрикацій і підступних дій.

Гоніння, переслідування, доноси не припинялись майже все його життя.

  Як за цих умов і таких серйозних звинувачень Довженкові вдалося вижити фізично?  Кінорежисер сам дає відповідь на дане запитання в щоденниковому записі за 28 листопада 1943 року:

  "Я слухав Микиту Сергійовича і думав: не міг і ніколи не зможу нічого заподіяти шкідливому Сталіну, уже хоча б через те, що зобов'язаний йому своїм життям"... В іншому місці Довженко занотовує: "Думається мені, що ... рятує мене рука Сталіна, бо не може бути, щоб не розідрали мене досі в шмаття за "націоналізм" різні газетні перевиконувачі завдань".

  Саме Сталін був покровителем Довженка. Вождь, очевидно, усвідомлював: геніальний письменник і кінорежисер потрібний йому живим. Пташку зачинено в клітці, крильця в неї оббиті. Але нехай собі виспівує.

  Глибоко трагічною можна вважати долю митця, який був відірваний злими силами від свого народу. Кожна звістка з України, як він писав, падала йому на груди, як могильна земля. Йому здавалось, що він давно лежить у могилі. "Я вмру в Москві, так і не побачивши України, - писав Довженко. - Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі".

  Слова Довженка вражають своєю пророчістю. Його тіло упокоїлося в тому краї, до якого він ніколи не відчував симпатій і синівської любові. Але душа Довженка цілком належить Україні. Як і його серце. Наш Прометей заповідав своє зранене серце рідній землі, яка годувала його хлібом і медом, поїла думками і почуттями, купала у віруваннях і звичаях народу, якій він свято поклонявся все життя.