Учнівські дослідження: біографи

Олександр Довженко (1894—1956)

Довженко безсмертний. 

Він безсмертний  тим, 

що любив свій народ і землю, 

яка була  його  колискою.

А. Малишко

11 вересня 1894 (село В’юнці, Чернігівська губернія, Україна) — 25 листопада 1956 (Москва).

Український радянський кінорежисер, сценарист, актор, педагог.

Заслужений діяч мистецтв Української РСР (1940).

Народний артист РРФСР (1950).

Лауреат Ленінської премії (1959 — посмертно за літературний сценарій «Поема про море»).

У 1957 році Київської кіностудії художніх фільмів привласнене ім’я А.П. Довженка.

У 1972 році затверджено Золота медаль імені А.П. Довженка «За кращий військово-патріотичний фільм».Олександр Петрович Довженко все життя вважав (і писав), що народився 30 серпня (11 вересня) 1894 року в селі В’юнці, яке було передмістям маленького повітового містечка Сосниці Чернігівської губернії. Але допитливі біографи докопалися, що народився він напередодні, а 30 серпня — день його хрещення.

 Народився Олександр Петрович Довженко 10 вересня 1894 року в містечку Сосниця на  Чернігівщині в селянській  сім’ї. І батько, і мати його були  люди  хоч і неписьменні, але  сповнені високих духовних прагнень. Навіть на схилі  віку Олександр Петрович не міг  без широкого захоплення  розповідати про  свого батька: “Багато  бачив  я гарних людей, але такого, як  батько, не бачив... Скільки він землі  виорав, скільки  хліба  накосив. Як вправно робив, який був дужий і чистий... Жарт любив, точене, влучене слово...”
Духовно красивою була й мати Сашкова. “Нічого в світі так  я не люблю, - часто  говорила вона, - як  саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли  вилізає  саме з землі  всяка  рослиночка, ото мені  радість”. Народжена  для радості, мати  проплакала  все життя: з чотирнадцяти її дітей виросло тільки  двоє – Олександр і його менша сестра, решта померли в  молодому  віці; було так, що в один день віднесли на кладовище аж  чотирьох  малолітніх  хлопчиків. І коли Довженко, вже дорослим,  згадував батькову хату, в його уяві  завжди  поставали  плач і похорон.
 Та були  і дитинстві  письменника і світлі дні. Це дні, проведені за кілька  кілометрів від  рідної  хати  на берегах  річки-красуні Десни. “У нас  була  казкова  сіножать на Десні, - хвалився Довженко. – До самого  кінця  життя вона  залишиться  в моїй пам’яті як найкрасивіше  місце на всій землі”. Влітку  сюди  виїжджали на косовицю батько з дідом, беручи з собою  й Сашка. Скільки радості приносило це малюку! З сіножаттю  на Десні  були  зв’язані  і його перше  рибальство, і ягоди, і гриби,  і перші мозолі на дитячих руках. Пізніше  письменник про  Десну писав: “Далека красо моя!  Щасливий я, що народився  на твоєму  березі, що пив  у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив  босий по твоїх казкових  висипах, слухав  рибальських розмов на твоїх  човнах і казання старих про  давнину...”
Батько й мати, дід, селяни-трударі з рідного села, чарівниця Десна – це  перші  вихователі Олександра Довженка. Вони  навчили його  любити і шанувати  людей  та їхню працю, бачити  й розуміти прекрасне  і в людях,  і в природі.

Він ріс у бідній сім’ї. Батько, Петро Семенович, мав сім десятин худородной землі, крім того, підробляв візництвом і смолокуренієм. Горе було постійним гостем у родині Довженків. З чотирнадцяти дітей залишилися жити тільки двоє: Олександр і Параска.

Олександр Довженко закінчив парафіяльне училище, а потім Сосницьке міське училище, яке вважалося «вищим початковим».

У 1914р. закінчив Глухівський педагогічний інститут (нині Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка) і отримав призначення в Житомирську вищу початкову школу. Там він викладав декілька предметів через брак вчителів: природознавство, географію, фізику, малювання.

Восени 1917 року Довженко переїхав до Києва, де вступив до Комерційного інституту. Він також став вільним слухачем на природничому факультеті вузу. А коли відкрилася Академія мистецтв, то Довженко вступив і туди.

У 1918 за напрямом Наркомосу викладав у Житомирській школі математику, фізику, літературу та фізкультуру. Там же познайомився з першою своєю дружиною — молодою вчителькою Варварою Криловою. У самий розпал роману грянув 1919 рік — Мобілізація, полон у поляків. Довелося пережити очікування розстрілу.

Після встановлення радянської влади Довженко працював у Києві на посаді секретаря губернського відділу народної освіти, одночасно йому доручили завідування відділом мистецтв, комісарство в Театрі імені Шевченка, організацію профспілки працівників освіти.

У 1921-1923 роках він перейшов на дипломатичну службу і служив у Варні та Берліні. Вчився живопису в Мюнхені й у Берлінському художньому училищі.

У серпні 1923 року він повернувся до Харкова, де працював переважно художником, оформляючи книги та обкладинки журналів.

У 1923-1926 роках — був художником-ілюстратором газети «Вісти ВУЦВК» у м.Харкові.

Влітку 1926 року Олександр Петрович несподівано для багатьох відправився до Одеси, де почав вчитися кіновиробництва.

Під час роботи над фільмом «Арсенал» (1929) він познайомився з актрисою Юлією Солнцевою. Це було кохання з першого погляду і незабаром він запропонував їй руку і серце.

Український режисер був захоплений сучасною темою. Він створив «Землю» (1932) і повіз показувати фільм в Європу. Повернувшись на батьківщину із закордонного відрядження, режисер взявся за тему індустріалізації, яку запропонувало йому керівництво «Українафільм». Результатом став фільм «Іван» — найспірніший фільм Довженка, який відняв у нього більше року життя.

На Україні цей фільм зустріли неприязно, і режисер був змушений переїхати до Москви, щоб не відчувати себе одіозною фігурою.

Опинившись у Москві, Довженко пішов режисером на «Мосфільм», тоді ще студію «Союзкіно».

На початку 1933 року український письменник подав заявку на фільм про Далекий Схід. Заявку затвердили. Сталіну фільм «Аероград» (1934) сподобався, і в січні 1935 Довженка нагородили орденом Леніна.

На зустрічі членів Політбюро з кінематографістами Сталін кинув репліку в бік Довженка: «За ним борг -» український Чапаєв «. І в 1939 році на екрани вийшов фільм» Щорс», а в 1941 році режисер отримав за нього Сталінську премію першого ступеня.

Незважаючи на втому і нещодавно перенесену хворобу серця, Олександр Петрович не збирався відпочивати. Він першим з майстрів кіно надів військову форму. Сталося це 17 вересня 1939 року, коли Червона армія рушила на землі Західної України і Західної Білорусії. Довженко очолив фронтову кінознімальну групу.

У липні 1941 року разом з дружиною український та радянський письменник був евакуйований на Схід, до Уфи. Потім їх перевезли до Ашгабада, куди була переміщена Київська кіностудія.

Довженко просився на фронт, адже він був не тільки кінематографістом, але й досвідченим журналістом. У лютому 1942 року в званні полковника його відправили на Південно-Західний фронт.

У 1949-1951 і 1955-1956 роках — український кінорежисер працював викладачем ВДІКу.

На початку 50-х додалися українському письменнику життєві труднощі. Сестра Довженка згадувала: «Сашко жив дуже бідно. У нього ніколи не було грошей. Він носив п’ятнадцять років одну шубу, сірий костюм, який йому Юля штопала часто». Його не чіпали ці труднощі.Але на гроші йому було байдуже.У нього загострювалася хвороба серця. Довженко майже постійно відчував себе хворим.

Восени 1951 Олександр поїхав до Каховки на будівництво греблі. Побачене настільки вразило художника, що він вирішив поставити фільм про це будівництво та його людей. Але поставити картину український кінорежисер не встиг.

Помер видатний класик світового кінематографу у ніч на 25 листопада 1956 року. Завершувала «Поему про море» його дружина — Юлія Солнцева.

Похований на Новодівичому кладовищі Москви.